Навіщо нам МОЗ?

З таким питанням дедалі частіше звертаються до мене жителі Дніпропетровської області під час зустрічей. І дійсно, проаналізувавши дії Міністерства охорони здоров'я України на чолі з в. о. міністра, дуже складно знайти відповідь на це питання.

Діяльність міністерства регламентується Положенням про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 267 від 25 березня 2015 року.

Здавалося б, цей документ – пряме керівництво до дії, список всіх основних завдань, які міністерство має реалізувати відповідно до своїх повноважень. Однак на практиці все зовсім не так. Наприклад, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення просто немає. Закупівлі вакцин не відбуваються, вже який рік поспіль календар щеплень навіть за величезного бажання батьків дотримати не можна, в державі відкрито говорять про епідемію кору, є значний ризик і інших епідемій.

А що ж міністерство? Через роки безуспішної роботи із забезпечення населення імунобіологічними препаратами не міністерство, а Кабінет Міністрів усунув керівників Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками та ініціював дисциплінарне провадження. А хто відповість родичам пацієнтів, що померли від кору, за бездіяльність міністерства?

Крім того, МОН та МОЗ заборонили нещепленим дітям відвідувати школи і дитячі сади. Нам, платникам податків, установа, яка працює за наші гроші, з одного боку не дає можливості пройти вакцинацію, а з іншого – забороняє невакцинованим дітям здобувати освіту нарівні з усіма?

У будь-якій країні Європи вже давно б задумалися над відповідністю співробітників займаним посадам.

Аналогічно виглядає ситуація і в інших сферах. Міністерство, виступаючи від імені держави замовником навчання майбутніх лікарів, фактично самоусунулося від контролю за освітньою програмою, відставивши це на піклування самоврядних вузів. При цьому навіть стандарт освіти, якому повинні відповідати майбутні лікарі, не затверджений наказом міністерства. А в цей час студенти-медики вже не вивчають основи психології та, відповідно, не формується розуміння функціонування психіки людини, компетенції безконфліктного спілкування, не формується базис, необхідний для освоєння таких дисциплін, як медична психологія, психіатрія.

Крім того, внутрішнє самоврядування вузів призводить до того, що отримати нову спеціалізацію стає просто неможливо. Уявіть, викладач вузу для поліпшення якості викладання студентам захотів отримати нову спеціальність, близьку до його первісної, а немає можливості та реального механізму це зробити. Попри декларування благих цілей, наприклад, в стратегії медичної освіти, на практиці всі зусилля зводяться до нуля.

Страшно собі уявити, що міністерство за три з половиною роки роботи (з моменту затвердження останнього положення про міністерство) тільки зараз випустило проект стратегії про медичну освіту, при тому, що підготовка майбутніх медиків ні на день не припинялася. Для чого, для яких умов роботи їх готують? І як оцінити якість підготовки, якщо немає мети цієї підготовки?

Окремим питанням стоїть медична реформа. Безумовно, нинішню систему охорони здоров'я слід міняти слідом за змінами в світі і в медичній науці. Межі досконалості ніколи немає. Але в умовах обмеженого і явно недостатнього фінансування будь-які зміни, будь-які реформи мають бути ретельно економічно обґрунтовані. Ми повинні однозначно розуміти, куди витрачають наші гроші. Що зміниться, що стане краще і скільки це коштуватиме для держави – це основні питання, на які суспільство чекає відповіді. А замість цього міністерство просто розважає нас у соціальних мережах незграбними спробами санпросвітроботи.

Санітарно-просвітницька робота, безумовно, дуже важлива, вона закладає основу в фундамент здоров'я громадян, але місце та форми її проведення у виконанні нинішнього складу міністерства – залишають бажати кращого. І соціальні мережі – лише один з можливих шляхів комунікації, але прищеплювати здоровий спосіб життя треба не тільки там. Почати слід з дитячих дошкільних установ, зі шкіл, при цьому реально, а не на папері, забезпечивши їхню доступність і безпеку.

А ситуація з лікуванням дітей за кордоном – просто кричуща. У МОЗ замість того, щоб піклуватися про пацієнтів, влаштовують флешмоби, борються з комітетом Верховної Ради, але не можуть знайти часу, щоб вирішити це питання.

Оскільки останні роки нам багато розповідають, що виконавча влада – це сервіс, то я приходжу до висновку, що нам надають за наші гроші (податки) неякісний сервіс у сфері охорони здоров'я. А ми, як споживачі цієї «послуги», цього «сервісу», виявилися просто безправні. І куди звертатися, в який комітет із захисту прав споживачів?

Виходить, що такий МОЗ нам не потрібен. Нам потрібні розумні професіонали, які замість забезпечення власних інтересів і обслуговування своїх політичних покровителів будуть реально боротися за здоров'я кожного громадянина України!

Спіріна Ірина Дмітріївна, Д.мед.н., професор, Заслужений лікар України, Голова Дніпропетровської обласної організації партії «РОЗУМНА СИЛА».